Якось почувши звучання бандури – забути його неможливо. Яскравий, повний тембр, кришталева дзвінкість, широкий динамічний діапазон, чудові виразні можливості роблять цей інструмент унікальним. У далекому минулому він фігурував, в основному, як інструмент, що акомпанує, а сьогодні його можна почути, як соло, так і у складі сучасних колективів, що грають еклектичну електронно-акустичну музику.
Бандура – символ української музики та один із найпоширеніших українських народних інструментів. Його конструкція виділяється серед інструментів схожого класу і включає:
- об’ємний корпус;
- широкий безладовий гриф;
- металеві струни (до 64 на сучасних моделях).
Особливості будови корпусу та розміщення на ньому струн надають бандурі специфічного звучання, яке нагадує цимбали. Про походження цього інструменту досі точаться суперечки, а конструкція продовжує вдосконалюватись зусиллями сучасних майстрів.
Українська бандура – не вельми популярний інструмент серед сучасних музикантів. Це пов’язано зі складністю гри на ньому, обмеженими можливостями застосування та високою ціною.
Історія походження та техніка гри на бандурі
Бандура – інструмент, який візуально мало подібний до інших струнних щипкових. Але за словами істориків музики, такої форми він набув відносно недавно. Старовинні моделі відрізнялися меншою кількістю струн та симетричною формою з грифом, розташованим по центру, як у лютні чи кобзи. Остання обставина свідчить на користь того, що бандура походить не від гуслів, як вважалося раніше, а саме від кобзи.
Якщо звернутись у глибину історії, можна побачити тюркський слід у походженні бандури, як і інших “лютневих” інструментів.
Перші згадки про існування кобзи-бандури відносяться до 12 століття – тоді не існувало окремо бандури або кобзи як таких, але використовувався їхній прабатько. Проте, вже у 18 та 19 століттях бандура звучала при імператорському дворі у Петербурзі та у королівському палаці у Польщі. У ті часи на бандурах грали лютністи, а звучання нагадувало тембр європейської лютні. Примітно, що кобзу-бандуру іноді називали козацькою лютнею.
Згідно з іншою версією походження, цей народний музичний інструмент походить від грецької кіфари. На користь цієї гіпотези свідчить і етимологічна схожість назв, схожість стилю гри, і навіть наявність родинних інструментів у Європі (старовинна німецька цитра).
Великий внесок у появу бандури у тому вигляді, в якому ми її зараз знаємо, зробив видатний український музикант та конструктор О. Корнієвський. Саме він додав напівтонові приструнки, збільшив кількість струн, а також сконструював демпфер-перемикачі.
У свій час була тенденція до трансформації у важкий стаціонарний інструмент, мало схожий на народну бандуру – проте зусиллями сучасних інженерів, ми знаємо бандуру сьогодні саме у такому вигляді. Робилися також спроби ускладнення та розширення механічної частини інструменту – але ці моделі не прижилися, оскільки механіка негативно вплинула на акустичні характеристики, зробивши звук менш приємним.
Сучасна бандура – інструмент зі зміщеним широким і коротким грифом, і кількістю струн, що коливаються в межах 53-64. На старовинних моделях їх було набагато менше – від 12 до 25.
Бандура стандартної моделі має:
- асиметричний корпус;
- змішаний устрій;
- приструнки (струни на корпусі);
- блок з перемикачами та механікою налаштування приструнків.
Техніка гри на бандурі змінювалася разом із інструментом. Сьогодні на ній грають за допомогою спеціальних металевих та пластикових наперсток, які одягаються на пальці правої руки. Ліва рука затискає струни на грифі.
Сучасна бандура може виготовлятися із різних сортів дерева, а також металу чи пластику. Забарвлення також може бути абсолютно різним – надаючи інструменту свій власний неповторний стиль.
Бандуру не можна назвати віртуозним інструментом, проте використовуються технічно складні прийоми гри, які дозволяють досягти цікавих акустичних ефектів.